У Зінькові прибрали з топонімії ім’я денікінця Короленка, натомість увічнили українського письменника Дмитра Нитченка
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
У Зінькові прибрали з топонімії ім’я денікінця Короленка, натомість увічнили українського письменника Дмитра Нитченка
Рішенням сесії міської ради в Зінькові Полтавського району вулицю російського письменника-денікінця Володимира Короленка перейменовано на пошану земляка, письменника Дмитра Нитченка. Свою ухвалу депутати Зіньківської міськради прийняли в межах виконання постанови Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024-2025 роках». Згідно з нею, цього року 120-ліття Дмитра Нитченка, який працював під творчим псевдонімом Дмитро Чуб (1905-1999), літературознавця, письменника, мемуариста, педагога, громадського діяча, відзначається на державному рівні.
Про це повідомили у відділі культури Зіньківської міської ради та представництві Українського інституту національної пам’яті в Полтаві.
«Дмитро Нитченко народився 120 років тому, 1905-го, у козацькому містечку Зіньків на Полтавщині, а закінчив свій життєвий шлях на далекому п’ятому континенті – в австралійському Мельбурні 15 вересня 1999 року. Тож у цей ювілейний рік шану митцю віддали як у Австралії, так і в Україні», – розповів представник УІНП у Полтавській області, ініціатор увічнення Дмитра Нитченка в назві вулиці Олег Пустовгар.
За його словами, у Зіньківській міській територіальній громаді зокрема та на Полтавщині загалом приділяється чимало уваги постаті видатного земляка, проводяться просвітницькі заходи, у Зіньківському краєзнавчому музеї створений тематичний куточок, присвячений письменнику. Цього року Департамент культури і туризму Полтавської обласної військової адміністрації, «Союз Українок Австралії» (відділ «Мальви» в штаті Вікторія), Світовий конгрес українців і Полтавська обласна універсальна наукова бібліотека імені І. П. Котляревського за участі УІНП провели просвітницьке онлайн зібрання «Під сонцем Австралії». За ініціативи Полтавської ОВА створене просвітницьке відео, присвячене Дмитрові Нитченку. Спікером стала завідувачка кафедри всесвітньої історії, релігієзнавства та методик їх викладання Полтавського національного педагогічного університету, професорка, докторка історичних наук, відповідальний секретар Полтавської обласної організації Спілки краєзнавців Ірина Петренко.
Тож рішення сесії Зіньківської міської ради з перейменування вулиці Зінькова на честь Дмитра Нитченка Олег Пустовгар назвав «ще одним кроком із пошанування митця з нагоди його 120-річчя на його малій батьківщині».
Довідково про українського письменника Дмитра Нитченка (21.02.1905 – 27.05.1999)
Народився в м. Зіньків на Полтавщині. Від народження мав ім’я Дмитро Ніценко. 11-річним був роз’єднаний із батьками і жив у тітки-вчительки. Закінчив Зіньківську індустріально-технічну школу, вчився в Краснодарі на робітничому факультеті. Згодом закінчив Харківський педагогічний інститут і технікум іноземних мов, у якому прилучився до літературного життя тогочасного Харкова, познайомився з відомими письменниками, працював у видавництві «Література і мистецтво». Від 1929 року працював у Державному видавництві України, а згодом (до 1934-го) — у харківському видавництві «Література і мистецтво». Під час радянсько-німецької війни 1941–1945 років брав участь у військових діях. У районі В’язьми потрапив у німецький полон. Перебував в таборах переміщених осіб (ДіПі) у Новому Ульмі (Німеччина), у яких викладав українську мову.
1949 року разом із родиною виїхав до Австралії, де жив усе подальше життя. Працював у каменоломнях, на електростанції, у вільний час вивчав англійську мову, однак творити та писати українською не припиняв. Згодом очолив Українську Центральну Шкільну Раду в Австралії, входив до Управи Союзу українських організацій Австралії (СУОА), був дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка (НТШ-А). Друкуватися почав 1922-го. Від 1923 року Дмитро Ніценко вступив до літературного угрупування «Плуг», до якого належав два роки, згодом належав до письменницьких організацій «Гарт» і «Політфронт».
Дмитро Нитченко — найвидатніший та чи не найпрацьовитіший письменник українського зарубіжжя, мемуарист, редактор і педагог, який за своє понад 90-річче життя створив тисячі дописів і віршів та видав друком десятки особливо вартісних книг, на яких виховувалась не одна плеяда українських достойників. Творчий доробок митця — понад 30 книжок власного авторства, за його редакцією вийшло друком близько 40 найменувань книг, з них 10 — із його передмовами. Серед власних творів — спогади, проза, поезія, літературознавчі праці, оповідання для дітей, мемуари, підручники, статті, рецензії. Під псевдонімом «Дмитро Чуб» друкував свої оповідання, вірші, нариси про подорожі; під іншим псевдонімом — «Остап Зірчастий» — гуморески.
У його творах постає дивовижна, повна несподіванок природа Австралії та життя наших земляків, закинутих долею на заокеанський материк. З-поміж кращих його — «Це трапилося в Австралії», «На гадючому острові», «Вовченя», «Стежками пригод», «Слідами Миклухи-Маклая».
Як Дмитро Чуб Нитченко є автором чудових оповідей «Живий Шевченко» та «Український правописний словник». У книгах «У дзеркалі життя й літератури» та «Люди великого серця» письменник розповів про творчість Григорія Сковороди, Степана Руданського, Лесі Українки, Степана Васильченка, Гната Хоткевича, Бориса Антоненка-Давидовича, Івана Багряного та багатьох інших.
Твори письменника друкувалися в газетах «Наш вік» (Канада), «Українські вісті» (Німеччина), журналі «Нові дні» (США). Заснував і очолював Літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка. Від 1954 року видавав альманах «Новий обрій». Був обраний дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка, був членом об’єднання українських письменників «Слово», членом Національної спілки письменників України, організатором приватного видавництва «Ластівка». 1991 року Нитченко був прийнятий до Спілки письменників України. Творчий шлях його відзначений преміями імені Григорія Сковороди, Лесі Українки, Фонду Антоновича. Ліга українських меценатів 1999-го заснувала Міжнародну премію імені Дмитра Нитченка, що присуджується за пропаганду українського друкованого слова. Серед її лавреатів — рецензенти, журналісти, видавці, бібліотекарі, працівники книготоргівлі, артисти та меценати з усієї України.
Довідково про російського письменника Володимира Короленка
Стосунку до Зінькова не має. У фаховому висновку Українського інституту національної пам’яті щодо неналежності об’єктів (географічних об’єктів, назв юридичних осіб та об’єктів права власності, пам’ятників та пам’ятних знаків), присвячених Короленку Володимиру Галактіоновичу (1853-1921), до символіки російської імперської політики (режим доступу https://salo.li/fe1e427) зазначено таке: «Зважаючи на те, що В. Короленко, свідомо обравши російську («великорусскую») культурну та громадянську ідентичність, не пов’язував себе з українством та українською культурою, негативно ставився до ідеї української державності як такої та її відновлення в 1917 році, глорифікація В. Короленка (присвоєння його імені об’єктам топонімії, назвам юридичних осіб та об’єктів права власності, встановлення на його честь пам’ятників, пам’ятних знаків) недоцільні».
Російська імперська політика (російська колоніальна політика) – система заходів, що здійснювалися органами управління, збройними формуваннями, у тім числі російської держави, спрямованих на підкорення, експлуатацію, асиміляцію українського народу. Володимир Короленко прославляв Антона Денікіна, лідера Білого руху, що діяв на основі принципу «Великої, єдиної та неподільної росії» й базувався на визнанні російської держави, проголошеної Актом Уфимської Державної наради від 23 вересня 1918 року (Конституцією Уфимської Директорії) «про утворення всеросійської верховної влади» в ім’я «відновлення державної єдності та незалежності росії». Антон Денікін очолював Білий рух на півдні імперії. «Білі» окупанти загарбували Кубань, Крим та Лівобережну Україну, а влітку 1919 року Київ. Денікін і його «Біла гвардія» були фанами імперської росії й жорстко заперечували будь-яку можливість її розділення. Незалежної України для них не існувало. 2002 року в Москві побачила світ книга авторства Володимира Короленка «Была бы жива россия». У ній оприлюднено публіцистику останніх років життя. У статті «Трагедія колишніх офіцерів» письменник зазначив: «…Я вважаю, що програма генерала Денікіна, якщо її провести до кінця, дає приблизно те, на чому могло б урешті-решт заспокоїтися розбурхане море російського життя для відпочинку і нового руху…». Таким чином, діяльність Володимира Короленка належить до проявів російської імперської політики, зокрема на тій підставі, що він 1919-го був глорифікував Добровольчу армію Денікіна, окупаційну щодо Української Народної Республіки. Ідеологія Добровольчої армії базувалася на ідеї відновлення «єдиної неподільної росії» та українофобії, а практики були спрямовані на відновлення російської імперії в кордонах станом на початок 1917 року, а отже, і на знищення відновленої 1917-го Української держави.
Крім того, творчій спадщині Володимира Короленка притаманні також інші прояви пропаганди російської імперської політики та українофобія, а саме:
1) вороже ставлення до збройних сил Української держави.
Зокрема, сотник Армії УНР, учасник бою під Крутами Борис Монкевич у спогадах «Похід Болбочана на Крим» засвідчував, що навесні 1918 року письменник «постaвився вороже до укрaїнського військa й виступaв у полтавських газетах проти «шовіністичного нaстрою» (вислів Короленка) Зaпорожців», які визволили Полтаву від російських більшовиків. Цим він виразно продемонстрував заперечення самої ідеї української державності, несприйняття факту відновлення політичної суб’єктності України та українства як такого;
2) цілеспрямоване приниження української мови, заперечення факту існування української мови й культури.
У книгу Володимира Короленка «Была бы жива россия» було вміщено й статтю «Український шовінізм». Написати її його підштовхнув інцидент, що стався в Харкові навесні 1918 року, коли під час виступу есера Лєбєдєва харків’яни почали вимагати, щоб той виголошував промову українською мовою. У цьому письменник побачив «….грубе національне зазнайство і марнославство…». У цій книзі також вміщено статтю «Перед приходом німців. Лист з Полтави», цитуємо: «…Для міського населення, інтелігенції і напівінтелігенції, російська мова ближча, ніж українська, і перевчатися доводиться (напр. учителям і службовцям міста, земства і т.д.) штучно… Піде та ж історія навиворіт: маскарадний і квасний патріотизм!..». У книзі ще вміщено публікацію: «Не роздувайте ворожнечі»: «…Ми, наприклад, живемо в Україні, котра ще недавно жила спільним життям з росією, страждала з російським народом від одного гніту… Зараз між Україною і росією війна. Ідуть нерішучі переговори про мир, а поки що… Поки що, відмовившись під впливом безумно сприйнятих інтернаціональних лозунгів від захисту спільної батьківщини, – росія не добилася миру, а тільки увігнала війну всередину…». Виходить, що росія –миротворець і добивалася миру. Володимир Галактіонович навіть не помітив і словом не згадав «миротворця Муравйова». Євген Чикаленко у своїх споминах записав: «…Короленко, признаючись С. Єфремову, наче з якимось сарказмом про себе, що він, мовляв, «заблудився» був на своєму віку…». А проте на пряме запитання Михайла Русова «Яку Батьківщину він уважає своєю?» письменник відповів так: «Моя Родина – велікая русская литература». Ще одна промовиста цитата. «Где-то под спудом в нём лежала застарелая русская скука, скука русских изб, русских провинциальных квартир, русских луж и заборов…» (К. И. Чуковский. Дневник 1901-1924 г.: Москва, «Советский писатель», 1991, 1996). У листі до сталінського письменника Максима Горького (лист від 10 липня 1913 року з с. Хатки на Полтавщині) Володимир Короленко пише: «Вам говорили, будто у меня есть готовый рассказ, да еще на украинском языке. Это неверно. Раз я сделал запись со слов одного из здешних своих соседей. Но это именно сырая запись, материал для рассказа, а не самый рассказ. Украинским языком я не владею. Понимаю все, но Вы знаете, что значит владеть языком в художественном произведении. Образ, мысль являются в мозгу одновременно со словом. А мне приходится перетаскивать это с русского языка, и слова не только не являются сразу, но порой не приходят совсем. Могу еще кое-как представить себе говорящего мужика и кое-как передать его речь, но свое, то, что от себя, – решительно не выливается в эту форму. Дело в том, что я в детстве и юности говорил по-польски и по-русски. По-украински не говорил никогда и никогда по-украински не думал. Пробовал здесь, просто даже из любопытства, и вижу, что ничего не выходит. Не хочу поэтому и заигрывать с украинской литературой, делая вид, что могу писать по-украински».
Володимир Короленко писав твори лише російською мовою. Він російський письменник, на чому сам наполягав у епістолярії та статтях, зокрема: «Ну да, – я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого?». Цю цитату взято з відповіді письменника своєму багаторічному адресатові Бєлоконскому. Той інформував Королєнка про відзначення його 50-річного ювілею в Харкові, причому представники в ювілейному комітеті від української громадськості наполягли, щоб у програмі святкування було зазначено, що Володимир Короленко – російський письменник. Короленко відписав на це Бєлоконскому: «Не было надобности в повторении того, что и без того известно, но все же я не понимаю, что собственно в этом эпитете такого для меня обидного и что обидного в этом увидел Комитет? Ну да, – я русский писатель, Владимир Короленко. Что ж из этого? Должен сказать, что я уже к этим благоглупостям давно привык и смотрю на них философски».
Як же ставився Володимир Короленко до української літератури? Коли мова заходила про творчість Тараса Шевченка, короленківські оцінки рябіли штампом: «націоналістичний романтизм», нібито відірваний від реального життя, а особисто йому ближче творчість Нєкрасова й Тургенєва, i образи «бурлаків захопили його душу більше, ніж гайдамаки Шевченка». Також наводимо спогад Євгена Чикаленка про розмову з Володимиром Короленком, із яким зустрівся в поїзді 15 березня 1912 року. Той розповідав: «Кілька років служила у нас в Петербурзі дівчина з Яресьок… Маруся та її чоловік говорили з нами «по-русски» (по-московському), хоч і не зовсім чисто, а тепер я помітив, що між собою вони всі говорять українською мовою і при тім вживають багато не місцевих слів, а «галицьких». Я й кажу Іванові: «Ви ж добре знаєте «русскій язикъ» (московську мову), нащо ж ви говорите між собою по-українському?». Іван відповів: «А ви, певне, добре знаєте французьку мову, нащо ж ви говорите між собою по-русски?». «Бо це моя рідна мова, – відповів Короленко, – я змалку нею говорю і люблю її». А Іван йому: Отак і ми. Українська мова – наша рідна мова, ми нею змалку говоримо і любимо її». «Але ж ви говорите, наскільки я зрозумів, не місцевою українською мовою, а «галицькою», – продовжував Короленко. «Не галицькою, а нашою літературною, якою пишуть у нашій газеті «Рада», яку ми в складчину передплачуємо». «Але ж ви добре розумієте «русскія» газети?..». Як бачимо, російський шовініст і денікінець Володимир Короленко обурювався: є російські газети, навіщо читати українські?
В іншому листі до Бєлоконского, написаному після приходу російських більшовиків до влади, Володимир Короленко зазначив: «Верю, что россия не погибнет, а расцветет, хоть мы последнего и не увидим. Пережить предстоит, конечно, еще очень много. Кризис будет тяжелый и бурный, но россия – страна не только большая, но и с великими возможностями. У нее мало культуры, в том числе особенно нравственной. Но это дело наживное, а натура у русского человека хорошая, хотя пока он еще слишком склонен к порокам и – увы! – особенно к воровству… Но, повторяю: натура у нас здоровая, крепкая. Попадем на некоторое время в изрядную перепалку, наука дается дорого, – но «рассея не пропала!».
Аналіз книги «Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи» (зокрема, розділу «Зрадникам мого народу руки не подаю», яка стала «Книгою року» 2021-го (автори Роман Коваль і Юрій Юзич) засвідчує таке. У передмові автори – згадані упорядники висвітлили спогад Сергія Шелухіна, генерального судді УНР, про громадянський вчинок Миколи Міхновського, який відмовився подавати руку російському письменнику Володимирові Короленку. Шелухін писав, що подія ця відбулася надвечір 30 серпня 1903 року в полтавському театрі під час вшанування Івана Котляревського з нагоди відкриття йому пам’ятника в Полтаві. У листі до редакції віденської газети «Соборна Україна» під назвою «Пропаща душа» в січні 1922 року Сергій Шелухін звернув увагу, що Короленко «стояв осторонь од українського настрою [радості з приводу відкриття пам’ятника Котляревському], як чужинець, як літературний плянтатор, як представник «державної народности» (росіян. – ред.), що в особі полтавського губернатора провадила московську політику і душила український рух до відродження так, що заборонила на культурному святі українського письменника і слово говорити по українські». Шелухін також помітив, що «Короленко, багатий на протести проти нелюдяности в не українських справах», ніколи не протестував проти політики російщення України. «Він явно був на боці тиранів українського духа, слова і свободи, – писав Сергій Шелухін. – Внаслідок сього тоді ж на вечорі Міхновський одмовився подати йому руку і зробив се публічно, демонстративно… Коли Короленко простяг руку для знайомства, Міхновський, сховавши руки за спину, відповів: «Я зрадникам мого народу руки не подаю». Полтавський губернський комісар народної освіти у 1917 – 1918 роках, діяч «Просвіти» Віктор Андрієвський зазначав, що вчинок Міхновського обурив більшість його ліберальних земляків, але меншість (переважно молодь) були захоплені, бо «це ж був гідний наслідування вчинок українця націоналіста». Андрієвський вважав, що Міхновський мав рацію, адже Короленко на запитання, яку батьківщину він уважає своєю, відповів: «Моя родіна – вєлікая русская літєратура!».
Поетеса Олена Теліга в статті «Партачі життя», опублікованій 1942-го, назвала вчинок Міхновського «цивільною відвагою», а його самого поставила в один ряд із Тарасом Шевченком, Іваном Франком та Оленою Пчілкою, які також мали «цивільну відвагу».
Краєзнавець, лауреат премії Полтавської обласної ради імені Петра Ротача Григорій Титаренко та кандидати історичних наук, упорядниця спогадів і щоденника Євгена Чикаленка Тетяна Осташко, Андрій Жив’юк (м. Рівне) неодноразово наводили Володимира Короленка «як приклад обрусіння українців, які одержали «російську університетську освіту» і через те стали «російськими письменниками», а визнаючи себе «московськими демократами», не сприймали українського національно-визвольного руху».
[wp_show_posts id=”1014722″]
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
